Сліпуча Посмішка № 1

185

Всім привіт. Я — той самий непомітний співробітник двадцяти років від роду, який сидить в кабінеті начальника і записує все, що йому кажуть. До речі, начальник — хороший і адекватна людина, максимум внерабочих завдань — зварити каву або надіслати особистого листа електронкою. Золотий чоловік, прекрасний керівник. Але як же задовбали деякі його клієнти!

Так, я для всіх «маленька», до того ж — секретар (взагалі не працівник, а так, ага). Але це не привід переходити на особисте спілкування з першого погляду, «тикати» або цікавитися, закінчила я школу взагалі. Питання про відносини з начальством — взагалі найулюбленіші і популярні. Звичайно ж, я сплю з людиною, яка мені в дідусі годиться, адже всі секретарі так роблять.

Навіщо вітатися з тим, кого майже не видно за комп’ютером? І плювати, що для кожного заходить в кабінет я видаю Сліпучу Посмішку № 1 і голосно і чітко вимовляю: «Добрий день!»

— Не хочеш знайти нову роботу?

А що ви мені запропонуєте, з моїм-то мінімальним стажем і вечірнім навчанням у вузі? Може, до себе в «ТрансНефтьГазАлмаз» візьмете? На логічна відповідь, що мене тут усе влаштовує, ви хитаєте головою і говорите: «У нашому світі без амбіцій не можна». Ну, добре.

— Агов, як тебе там, Оля, зроби кави, я поки твого начальника почекаю у вас в кабінеті.

Я, звичайно, зварю, але… Ви, перепрошую, хто? У холі затишні диванчики, не хочете там почекати? І так, мене звати Аня. У відповідь чую:

— Тобі яке діло, я ж не знайомитися з тобою прийшов!

Хлопці, хороший! Те, що я сильно молодше вас, заробляю набагато менше і не живу в своєму котеджі, не привід ставитися до мене як до не-людині.

Не треба доводити «маленької людини», а то так і кави отруїтися можна.