Сім кіло страпонів

259

Я часто повертаюся додому за північ. Я музикант, робота така: то концерт ввечері, то репетиція. Зазвичай встигаю на передостанній автобус до будинку, але іноді доводиться півгодини чекати останнього, якщо передостанній йде перед носом. Чекаю я його виключно в зупиночному павільйоні, поставивши на асфальт поруч з собою кофр з музичним інструментом. Кофр зростанням з полменя, вагою сім кіло, я за нього цілком сховатися можу. Всередині тенор-саксофон.

Якогось біса біля зупинки постійно гальмують машини різного ступеня нашорошеності. Перша категорія гальмуючих — бомбили. Питається, ось хрін чи гальмують? Зупинка. Автобусна. Я не стою біля узбіччя з витягнутою рукою, а сиджу з валізою на лавочці в п’яти метрах від дороги і зосереджено пырюсь в мобільник. Так, схоже, що я охрененно потребую послуги гостей столиці на битих «жигулях»? Чому не припустити, що на автобусній зупинці люди чекають на автобус, а не бомбилу?

Друга біда — клієнти повій. Це ж як має спермотоксикоз отшибить мозок і затьмарити зір людині, щоб він прийняв за жрицю любові щось очкастое зростанням півтора метра, одягнене у флиску, джинси і кеди, сидить на автобусній зупинці з величезним валізою? Що, член по лобі вдарив так, що зупинка з поля зору вислизає? Ну добре, а валіза тебе не бентежить ніяк? Ти, е$#рь-перехоплювач, думаєш, що я повія, а у валізі у мене сім кіло страпонів? Ні, вибач, я тут чекаю автобуса, а ти йди… візьми себе в руки.

Ось незмінно мене дивують такі кадри в іномарках, які зупинять (а буває, що аж з сусідньої смуги через суцільну розгорнуться), постоять біля зупинки, як ніби я до них апріорі бігом бігти повинна, потім бачать, що я сиджу і на них уваги не звертаю, і дають по газам. Та так швидко їдуть, що я навіть думаю: невже бентежаться, що помилилися?