Натисни на кнопку — але що ж ти не радий?

33

Працюю в клубі-магазині настільних ігор. Велика частина клієнтів на рідкість адекватна: розповіси, покажеш, продемонструєш — часто йдуть задоволені і з блиском в очах, передчуваючи цікавий вечір. Одне задоволення з такими працювати. Гулялы і смотрилы негативу не викликають, як у багатьох інших продавців: в нашому провінційному місті настолки для багатьох дивина, та й якщо час дозволяє, можна пограти в «Вежу», «Барабашку» або «Каркассон», а там, дивись, вже й самі зацікавляться, і друзів з родичами приведуть.

Але є категорія людей, яким гри треба — і не треба. Вони самі не можуть визначитися. Часто цим страждають бабусі-дідусі. Ось сьогодні приходила літня пара вибрати онукам подарунки. Онукам три, шість і дев’ять років. У пріоритеті дев’ятирічна онука. Добре, рекомендую «Варення», «Зілляваріння», «Бонанзу» — щось пасьянсовое, нескладне, не гиковское, але не менш захоплююче.

Бабусю переклинює на слові «зілляваріння»: «Ой, ми православні, нам магії не треба!» Подумки давлюсь смішком, так як сама в «Магію» (Magic: The Gathering) граю. Я сатана, так!

Дідусь: «Ой, це карти, азартні ігри, вони псують дітей».

«Каркассон» порахували занадто складним. Дуже поганої думки про інтелект дитини, так. Як же моя середньостатистична дочка у шість років-то в нього грає… Абстрактні гри — занадто нудний дизайн. Тобто шашки-шахи — це жах як нудно, а ігри, трохи відрізняються від них, — це треш і розпуста.

Окей, веду до вітрини «молодший», з 5-7 років. В очі кидаються «Вантаж і вези». Питають, пояснюю. На фразі «кинути кубики» дідусь починає волати: мовляв, розбещують, казино, при Сталіні такого не було… Сміюся, пояснюю, що ця гра, між іншим, добре розвиває просторове мислення, партія займає небагато часу, не набридає, додатково тренує прості навички додавання-віднімання-множення при підрахунку штрафних очок. Порожні очі.

Гаразд, про дев’ятирічну забули, давайте на трирічну. Тут багато в чому складніше: ігор на такий вік стільки, що не разбежишься з асортиментом. Знову все надто складно-нецікаво-не треба, та й гра потрібна така, щоб дитятко саме по собі сиділа і не дрыгалось. Потихеньку витягую на розмову, розповідаю, що ігри — це не тільки розвиток якихось зачатків стратегічного, логічного мислення, уважності, швидкості реакції, координації, але ще й спілкування з батьками, друзями; та це просто весело, врешті-решт! Але ні, треба, щоб «само». Саме рухалося, дзижчало, пищало, різало очі отруйними фарбами і за замовчуванням затикав дитини на енну кількість годин.

Натисни на кнопку — отримаєш результат,
І твоя мрія зЕкшн сниться.
Натисни на кнопку — але що ж ти не радий?
Тобі більше не до чого прагнути.

До речі, купили одному з внучків мовця хом’яка в сусідньому відділі. Дуже корисний подарунок, так.