Бог терпів і нам велів

34

Не так давно я звільнилася з одного держустанови, де відбувалося рівно те, про що писав у своїй задолбашке роздратований обманом здобувач. Обіцяючи золоті гори, зручний графік, соцпакет і зарплату, на ділі через місяць-другий змушували співробітників жити на роботі 24 години на добу, платили половину від обіцяного, відмовлялися відпустити в законну відпустку взагалі без підстав, а то й викидали на вулицю без запису в трудовій.

Знаєте, що найцікавіше? А те, що абсолютна більшість співробітників реально терпіло це все, сумно зітхаючи про те, що «ну, так скрізь…», продовжуючи гриміти своїми несмазанными кайданами.

Про те, що після звільнення я оперативно знайшла собі роботу з аналогічною зарплатою, яку ще й платять вчасно, з обумовленим графіком, відпустками і в принципі адекватну, можна не згадувати. Мої колишні колеги мені не вірять. «Це, напевно, приватна організація? Ні, держпідприємство? Ну, напевно, там галузь багата? Що, не багата??? Ну, напевно, ти просто не все знаєш…»

Може, я не все знаю. Може, мої наймачі по неділях влаштовують оргії з ведмедями і їдять немовлят на сніданок. Але мені здається, що справа все-таки в працівниках, які дозволяють з собою поводитися, як з рабами, і втішають себе казками про «так скрізь» і «а що я можу зробити». Поки є такі, будуть і роботодавці, які до останнього приховують реальні умови. Вони не сподіваються, вони впевнені, що незабаром знайдуть такого співробітника, який зітхне і все одно буде працювати.